СПЖ – Союз православных журналистов
Ми – священики, маємо бути подібними до того батька з притчі про блудного сина
Один наш священик, що служить закордоном, розповів мені на днях, що ті деякі люди, які на хвилі війни на Донбасі, а потім і Томосу покинули його прихід, наговорили зайвого під впливом емоцій, у фейсбуці гадості писали, потрошки повертаються. Дзвонять, просять помолитися за них і за рідних, обережно запитують чи можна прийти до храму. Батюшка радо приймає, кривого слова не кажучи.
– Знаєш, отче, – кажу йому, – бачу, що ми – священики, маємо бути подібними до того батька з притчі про блудного сина. Що б нам люди не наговорили, як би не наплювали в душу, ми маємо стояти і чекати, аж поки раптом не повернеться та душа, і жодного слова з докором не маємо права такій душі сказати. А обійняти і прийняти.
Така доля священика. На те він і священик. Важливо вести себе священику так, щоб та чи інша людина, що відійшла, завжди знала, що двері відкриті, що її чекають, і що вона завжди може повернутися.
